Нікопольщина в роки Другої світової війни

Нікопольщина в роки Другої світової війни

(11 клас)

Мета: Проаналізувати події Другої світової війни на Нікопольщині, удосконалювати навички самостійної роботи з додатковою літературою, картою, продовжити формувати вміння учнів, аналізувати, узагальнювати історичний матеріал, виховувати учнів у дусі патріотизму, гордості за бойові та ратні подвиги наших земляків.

Тип уроку: Урок вивчення нового матеріалу.

Форма уроку: Урок-семінар.

Обладнання: Карта «Великая Отечественная война Советского Союза 1941-1945 г. г.», виставка книг, плакати періоду війни, записи на дошці теми і плану уроку.

План уроку:

1. Наш край на початку війни.

2. Партизанський рух на Нікопольщині.

3. Підпільний рух в роки війни.

4. Ліквідація Нікопольського плацдарму та вигнання нацистських окупантів з території нашого краю.

5. Герої Радянського Союзу та повні кавалери ордену Слави – уродженці м.Нікополя та Нікопольського району і такі, що на їх території проживали, працювали і навчались у довоєнні та післявоєнні роки.

Хід уроку:

І. Ознайомлюю учнів з темою, навчальною метою й формами роботи на уроці, коротко характеризую джерелознавчу основу уроку, звертаю увагу учнів на літературу з даної теми, розміщену на виставці.

ІІ. Вивчення нового матеріалу.

Учитель повідомляє, що Друга світова війна для жителів Нікопольщини розпочалася з початком радянсько-німецької війни, хоча бойові дії на території краю розгорнулися лише в серпні 1941 року. Пропонує учням висвітлити питання: «Наш край на початку війни»

Виступ 1

Наприкінці 30-х років Нікопольщина стала розвиненим індустріально аграрним районом. Зокрема, перед початком війни в місті ритмічно працювали Південнотрубний завод та 23 підприємства різного профілю. На території району (тоді він називався Чкаловським) крім радгоспів і колгоспів було 19 шахт тресту «Нікопольмарганець», де в 1940 році було видобуто марганцевої руди 2,2 мільйона тонн – це 4% від загального видобутку в країні.

Населення Нікопольщини складало близько 58 тис. чоловік, працювали 28 шкіл, учительський інститут, сільськогосподарський технікум, ремісниче училище та інші учбові заклади. Діяли культурні заклади: бібліотека та краєзнавчий музей. У західній частині Нікополя було завершено будівництво соцміста.

В умовах Другої світової війни в Радянському Союзі спостерігалася мілітаризація суспільства. Ще у 20-х роках ХХ століття в країні було засноване «Товариство сприяння авіа- і хімічній обороні».

У 30-х роках по всій країні поширюється мережа авіаклубів, планерних станцій. Жодне місто не обходилося без парашутної школи. Нікополь не став винятком.

В 1936 році у місті відкрився аероклуб. Було оголошено набір в льотну школу , школу планеристів і парашутистів. Аероклубу виділили 7 літаків У-2, п’ять планерів УП-4, сім парашутів та інші засоби. Також в Нікополі було відкрито школу снайперів. А у 10-й школі працював гурток протиповітряної оборони. Нікопольці брали участь у Другій світовій війні з самого її початку.

У вересні 1939 року в м.Нікополі на базі 123-го Нікопольського територіального стрілецького полку, що перебував в місті з 1931 року, були створені частини 176-ї стрілецької дивізії. У її складі було багато вихідців з Нікополя та району. Ця дивізія приймала участь у бойових діях проти Польщі у вересні 1939 року; у війні проти Фінляндії взимку 1939-1940х років; проти Румунії у червні 1940-го року під час приєднання Бесарабії і Буковини.

Напад німецьких військ на Радянський Союз 176-а стрілецька дивізія зустріла на річці Прут і протягом 12-ти днів стримувала ворога на державному кордоні.

Потужні удари намагалися стримати радянські прикордонники. Одним з прикладів цієї мужньої боротьби є оборона застави «Юзефатово 86-го Августовського загону Гродненської прикордонної застави, що оборонялася під командуванням лейтенанта В.М. Усова.

До призову в лави Червоної Армії він мешкав у Нікополі і працював на Південнотрубному заводі. Разом з 30-ма прикордонниками більше 6-ти годин В. Усов відбивав атаки наступаючої німецької піхоти. Під час бою наш земляк отримав 5 поранень, але не покинув поле бою і до останнього подиху продовжував боротьбу. Німці захопили сусідні прикордонні застави і просунулися вперед. Застава «Юзефатово» опинилася в оточенні. Прикордонники продовжували бій і несли втрати, розраховуючи на підмогу. Але радянські сили в цьому районі вже були розгромлені. На заставі цього не знали, оскільки зв’язок зі штабом був втрачений з перших хвилин бою. Бійці трималися на своїх позиціях, доки не отримали розпорядження начальника штабу комендатури відходити в сторону Гродно.

Після війни проводилися розкопки на місці бою прикордонників. В траншеях було знайдено останки В. Усова, який загинув, тримаючи в руках гвинтівку. У 1958 році цій заставі було присвоєне ім’я В. Усова, а в 1965 році В.М. Усову було посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

22 червня, в перший день війни, в Нікополі відбувся мітинг «Мы, рабочие, обязуемся все как один стать на защиту социалистической Родины и бороться до последней капли крови. Мы готовы сменить свій інструмент на боевое оружие», — такою була відповідь робітників машинобудівного заводу, яка відображала настрої жителів Нікопольщини.

Колгоспники артілі «Дніпробуд» звернулися до всіх жителів району та області про прискорене збирання врожаю не за вісімнадцять, а за десять-дванадцять днів.

Навесні 1941 року в Нікополі та районі формувалася 206-а стрілецька дивізія. 23 червня вона була відправлена на фронт і особливо відзначилася при обороні Києва в липні-вересні 1941 року. В перші дні війни добровольцями на фронт пішло близько 2 тисяч наших земляків.

Згідно з рішенням Нікопольського Міськкому партії з 2 липня 1941 року проводилася мобілізація нікопольців для створення спеціального загону. Нікопольський комуністичний батальйон через декілька днів був відправлений в Дніпропетровськ, де було створено загін в 500 чоловік, який відправили в м. Грозний для підготовки.

Велику допомогу військам Південного фронту надавали жителі нашого краю в будівництві оборонних рубежів навколо населених пунктів. Тисячі й тисячі студентів, учнів старших класів і домогосподарок споруджували лінії оборони – будували протитанкові об’єкти, копали окопи. Улітку 1941 року на спорудженні оборонної лінії від села Кринички Криничанського району по річці Базавлук до села Покровського Чкаловського району працювало понад 40 тисяч чоловік. Загалом було збудовано близько 20 тисяч різних об’єктів.

На початку серпня 1941 року розпочалася друга мобілізація для створення ІІ комуністичного батальйону 253-ї стрілецької дивізії, в який вступило близько 300 чоловік. Комісаром батальйону став Баранов Микола Васильович. Одразу ж батальйон переправили в район Кривого Рогу, куди вже прорвалися ворожі війська. 14 серпня у кровопролитних боях поблизу села Глієватки батальйон був розгромлений.

Перший Нікопольський комуністичний батальйон був відправлений на Гомільщину. 18 серпня жорстокі бої точилися навпроти села Семенівка і ст.. Костюківка, де батальйону загрожувало оточення. Бійці змушені були відступати, втративши багатьох земляків.

Стримували натиск ворога на підступах до Нікополя 18-а Армія під командуванням Смірнова А.К. та 9-а Армія військово-повітряних сил під командуванням Єременко І.Т. Мешканці міста і відступаючі частини радянських військ готувалися до евакуації. Паром і катери ледь встигали переправляти всіх відступаючих на лівий берег Дніпра. Основне виробниче устаткування Південнотрубного та машинобудівельного заводів було евакуйоване на Урал. Останні ешелони з технікою відходили з Нікополя 16 серпня, а 17 серпня німці увійшли у місто по вул. Антипова. Для мешканців нашого краю настав тяжкий період окупації, який тривав 2,5 роки.

Якою ж була політика окупантів на захоплених землях, в т.ч. і на Нікопольщині. Згідно з расовою доктриною нацистів, усі слов’яни були людьми другого сорту і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Україна в планах гітлерівців була об’єктом розширення німецького «життєвого простору». Тож мільйони українців зазнавали страшних утисків. Тисячі людей стали заручниками так званих «таборів смерті» — фашистських концтаборів. Найвідоміші з них: Бухенвальд, Освенцім. Через такі випробування пройшли і наші земляки: О.П. Хілінський, І.П. Приткін.

Коли Нікополь вже був окупований, ще деякий час його обстрілювала радянська артилерія, що знаходилася на лівому березі Дніпра навпроти Нікополя.

Коли стихли бойові дії на території нашого краю, німці почали встановлювати свій окупаційний режим, оскільки для забезпечення життєдіяльності треба було відновлювати інфраструктуру краю. Була створена Нікопольська міська управа на чолі з бургомістром, організована поліція, до якої вступали деякі з місцевих жителів. Почалося переслідування євреїв і циган. На початку жовтня 1941 року в Нікополі відбулися масові розстріли євреїв. В період окупації в Нікополі видавалася газета «Промінь» — офіційний друкований орган міської управи. В газеті розміщувалися місцеві новини, оголошення прославлявся фюрер та німецька армія. На базі товариства «Просвіта» діяв театральний гурток, який ставив українські п’єси. Працював кінотеатр. Функціонував і ринок. З’явилися нові гроші – німецькі марки.

Підприємства не працювали. Але для забезпечення своїх потреб німці організували роботу парового депо, ремонтних майстерень тощо. В місті відчинялися приватні перукарні, шевські та швейні майстерні. Восени 1941 року відчинилися школи. Але пропрацювали вони тільки до початку зими і зачинилися через те, що не було чим опалювати приміщення. Недовго пропрацювала і педагогічна школа.

В другій половині 1942 року німці почали відправляти молодь на роботу до Німеччини. Перші партії від’їжджали добровільно під звуки духового оркестру. Лише дізнавшись, в яких умовах працювали українці у Німеччині, молодь почала переховуватись. Взагалі на примусові роботи до Німеччини з Нікополя було вивезено 4000, а з району 1035 юнаків та дівчат.

Кількість жертв у Нікополі серед мирного населення за роки нацистської окупації остаточно невідома. За даними радянських часів – це 8000 чоловіку місті Нікополі та 2146 чоловік по Нікопольському району, з них 314 дітей. За даними опитування населення ці цифри значно більші.

Виступ 2

Готуючись до нападу на СРСР, гітлерівські воєнні стратеги враховували досвід окупації України у 1918 році. Вони передбачали розгортання партизанського руху. Проте розмах боротьби проти окупантів значно перевершив усі їхні розрахунки.

Наприкінці червня 1941 року в Чкаловському районі райком партії та органи НКВС створили в селі Капулівці винищувальний батальйон для боротьби з парашутистами та диверсантами. Його очолив голова Капулівської сільради Максим Батиченко. В місті Нікополі за декілька тижнів до окупації створювався партизанський загін, який очолив голова Нікопольської комісії червоних партизан, учасник громадянської війни Федір Тихонович Рижиков, а комісаром загону – голова міськвиконкому А.Г. Резніченко. Партизанську базу розташували у Покровських плавнях, куди звозили продовольство, а органи НКВС передали гвинтівки, пістолети, боєприпаси.

17 серпня 1941 року німецькі війська захопили Нікополь. Лінія фронту пройшла по Дніпру та плавнях. Скориставшись добрим знанням місцевості, нікопольські партизани влаштували декілька засідок на дорогах, що йшли до Нікополя та придніпровських сіл понад берегом. 28 серпня 1941 року на дорозі від Капулівки до Покровського під вогонь партизанських кулеметів і гранат потрапила німецька штабна машина з офіцером. Двох німців було вбито, двох поранено (їм вдалося втекти). Через деякий час після нападу партизан, того ж дня, до Капулівки і Покровського приїхали сотні німецьких солдат і оточили села (за даними, отриманими вже через десятиліття під час пошукових робіт, один із загиблих німецьких офіцерів майор Баге мав при собі таємну штабну карту з планом наступу німців через Дніпро. Ця карта була захоплена партизанами і передана в розвідувальний відділ штабу Південного фронту, а звідти – в Генштаб Червоної Армії в Москву). 29 серпня німецькі солдати в Капулівці розпочали масову облаву, під час якої всіх чоловіків віком 15-16 років і старших зігнали на першу бригаду місцевого колгоспу. Німецький офіцер заявив їм, що треба назвати учасників нападу, інакше чоловіки будуть розстріляні, а село спалене. Серед мешканців села виявилось кілька чоловік, які знали про напад і назвали німцям прізвища. Німці за викуп продуктами, що їх принесли жінки, відпустили затриманих чоловіків по домівках, але оточення села не зняли. Почалися арешти. Були затримані: Ілля Саламаха, Микола Тирса, Григорій Щуренко, Трофим Трофіленко та інші. Вони були вивезені на стан, де їм дали лопати і наказали копати яму. Як свідчила одна із мешканок села, що була в той час поряд, коли яму було вже викопано до пояса, Ілля Саламаха сказав: «Хлопці, ви знаєте, що це ми собі яму риємо. Це наша могила». Усі кинули лопати і німці їх тут-же розстріляли.

Партизани продовжували боротьбу. До загону Резніченка приєднався загін майора Михайла Захарова, який нараховував 350 чоловік. Цей загін прибув на Нікопольщину із Донбаса. Керівництво Південного фронту поставило перед ними завдання створити у плавнях велику партизанську базу для боротьби з окупантами. Третій загін на Нікопольщині чисельністю 130 бійців створив військовий лікар болгарин Іван Коростоянов. Крім них у плавнях діяли нечисленні бойові групи: 25 чоловік Харківського НКВС на чолі з Єрмаковим і Зарубіним, 24 міліціонери з Кривого Рогу під командуванням Івана Чорного і Олександра Українця, партизанський загін в місті Марганці на чолі з Клочком М.К. та невеликої групи прикордонників з Молдавії, яку очолював Петро Гаркавченко. У вересні-жовтні 1941 р. в районі Капулівки, Покровського, Грушевського Кута діяли партизанські з’єднання у складі 850-900 чоловік. Збільшення кількості партизан призвело до виділення окремої групи, командуючим якої стали Куцевол П.Н. і Ступак В.Г. (наш земляк).

Для координації дій партизан була створена Рада, яку очолив Ф.Т.Рижиков. Активні дії партизани розпочали 19 вересня 1941 року. Біля Капулівки партизани вступили в бій з німецькою розвідувальною частиною 44-го окремого охоронного полку. Під час бою ворог зазнав значних втрат (вбито 22 і поранено 16 німецьких солдатів). Для боротьби з партизанами німецьке командування створило спеціальну групу військ, яку очолив генерал фон Рока. Кинувши великі сили проти партизан, карателям вдалося розгромити у плавнях загін херсонських моряків та членів їхніх сімей, який нараховував до 750 чоловік. Після бою 50 полонених було вивезено під Ушкалку і розстріляно. Гітлерівці оточили плавні. Хлопчик із навколишнього села попередив партизан, що німці готуються до активних каральних дій (на жаль, прізвище хлопчика не збереглося, він загинув під час бою). Партизани відбили перший напад ворога. Німці вважали, що в плавнях знаходиться до 7000 партизан. Проти партизан вони кидали частини бригади СС «Герман», частини 444-ї охоронної дивізії, 4-го окремого охоронного полку та загін таємної поліції. Трофейні німецькі документи, що зберігаються в Центральному архіві Радянської армії у місті Подольську (під Москвою) заповнені численними повідомленнями про локальні сутички та запеклої бої німців з нікопольськими партизанами. У ході каральних операцій німці застосовували артилерію, танки та штурмову авіацію, а втрати з обох сторін обчислюються сотнями вбитих та поранених.

Цілий місяць тривали у плавнях бої. У них загинули начальник штабу об’єднання майор Михайлов, голова Партизанської Ради Ф.Т. Рижиков. 27 жовтня 1941 р. останню партизанську базу було розгромлено. Враховуючи ситуацію, військова рада Південного фронту дала розпорядження залишити плавні партизанам та невеликими групами пробиватися до Чорного лісу на Черкащині. Командир 3-ї роти Рєзніченко А.Г. добився дозволу продовжити диверсійні операції. З ним на островах у плавнях залишилось близько 150 партизан. Частині бійців групи Демченка та Українця вдалося вирватись із німецького оточення. Сам Українець потрапив у засідку біля села Олексіївки, але завдяки винахідливості та сміливості вбив начальника поліцейського загону Шербата та 6 його підлеглих і вирвався з лап карателів. У Херсоні фашисти схопили і розстріляли А.Г. Рєзніченка. Загинув у бою і Петро Гаркавченко. Іван Коростоянов уцілів і дожив до пенсійного віку. Долі інших командирів та їхніх груп залишилися невідомими.

Так, іскра, яку підпалили партизани Нікопольщини переросла у полум’я всенародної боротьби.

Німецький історик Кюнріх, вивчаючи партизанський рух в роки війни, зазначає, що партизани відволікали 1/10 військ Німеччини. А це 500 тисяч солдатів і офіцерів.

Всього за роки війни партизани здійснили 19 рейдів, пройшли з боями 52 тисячі кілометрів. В різні роки війни їх чисельність коливалася від 40 до 180 тисяч. В ході активних воєнних дій партизани знищили близько 468 тисяч німецьких солдатів і офіцерів, підбили 156 танків, знищили 790 гармат, 5 літаків, їхні активні дії (рейкова війна) напередодні Курської битви внесли вагомий вклад в розгром німців на Курській Дузі. Великі втрати були й серед партизан (близько 100 тисяч загинуло і 80 тисяч отримали поранення). За мужність і героїзм 95 із них нагороджені Золотою зіркою Героя Радянського Союзу, а 63 тисячі отримали різні нагороди.

Виступ 3

Боротьба з гітлерівцями йшла і в самому місті Нікополі. Багато трагічних сторінок в історії Нікопольського підпілля.

У жовтні 1941 року була створена перша підпільна організація «Правда». В ній були задіяні учні педагогічної школи. Очолив її Микола Олександрович Хілінський. Учасники групи змогли дістати радіоприймач і друкарський шрифт, за допомогою яких вони друкували і поширювали листівки зі зведеннями Радінформбюро про події на фронті. Проіснувало це підпілля до лютого 1942 року і було розпущене через те, що за членами організації німці встановили спостереження.

У березні 1942 року була створена нова підпільна організація «За Радянську Батьківщину». На засіданні організація обрала свій керівний орган – комітет, до складу якого увійшли: Микола Хілінський (перший секретар), Лілія Назаренко, Семен Резников, Василь Лома, Микола Шпак, Валентина Слєпєнцова. Всього група налічувала 39 чоловік. Учасники групи поширювали листівки, розклеювали по місту антигітлерівські карикатури, зривали мобілізацію молоді на роботу до Німеччини. Підпільники передавали продукти харчування та одяг радянським військовополоненим, а також збирали зброю для ведення відкритої боротьби з ворогом у майбутньому. На жаль, німцям вдалося натрапити на слід підпільників. Організація «За Радянську Батьківщину» була розкрита за допомогою агентів німецької служби безпеки: колишнього військовослужбовця ЧА Рябих Тимофія і Книр Максима. Рябих Т., перебуваючи влітку 1942 року в Нікополі, зупинився на квартирі у своїх племінниць Слєпєнцових – учасниць організації, від них довідався про існування в місті підпілля. Слєпєнцови, не підозрюючи про справжню діяльність агентів, познайомили їх з іншими підпільниками, і з самим Хілінським. У жовтні 1942 року Рябих вдруге прибув до Нікополя з іншим агентом Книрем М., якого представляв як керівника молодіжного підпілля в місті Дніпропетровську на прізвище «Зорін». Начебто для спільної співпраці Зоріну був наданий повний список учасників групи зі всіма даними та перелік зброї, якою володіла організація. Після цього Рябих і Книр більше не з’являлися. А 17 грудня 1942 року всі активні учасники підпільників повезли на розстріл. По дорозі на місце страти заарештованим вдалося позв’язати одне одному руки. Вони напали на охоронця, зав’язалася бійка, арештовані почали вистрибувати з машини. Німці відкрили вогонь по втікачах. Більшість підпільників було вбито або поранено на місці. І лише трьом вдалося втекти: Олександру Шведову, Петру Орлову, Лілії Назаренко. Пізніше, вже в лютому німці розстріляли М. Хілінського, сестер Слєпєнцових та В. Кулика.

Після короткого затишшя, коли німці вже заспокоїлися, в районі станції Нікополь і Новопавлівки з’явились листівки, в яких повідомлялося про перемогу Радянських військ під Курськом і Орлом. В Нікополі почало діяти нове підпілля – група «Месник». Організатором і керівником його був відомий у місті спортсмен Лев Федорович Хлястіков. На початку війни він пішов на фронт і служив у порській піхоті. В боях під Севастополем був поранений і потрапив у полон, але по дорозі до Німеччини втік і незабаром з’явився у Нікополі. Тут він самовіддано поринув у підпільну діяльність. У квітні 1943 року в місті розгорнула діяльність ще одна підпільна організація А.Я. Кардашова. У липні цього ж року групи Хлястікова Л.Ф. і Кардашова А.Я. встановили між собою зв’язок і вийшли на підпільні організації Нікопольського району. Разом вони вели активну діяльність по підготовці збройного повстання в тилу ворога, збирали зброю та переправляли десятки людей до партизанської бази загону імені Сталіна, який діяв у Покровських плавнях.

У серпні 1943 року був створений партизанський загін і у місті Марганці у складі 80 чоловік на чолі зі Шкондою Г.А. Ризикуючи життям, підпільники здійснювали задумане.

У вересні 1943 року учасники групи А.Я. Кардашова П. Бояринов, який працював на ст. Нікополь, спрямував у тупик німецький ешелон з технікою. В результаті головний шлях був закритий на довгий час. Учасники групи М.П. Золотухін та О.І. Сапіга під час польоту радянської авіації подали сигнал льотчикам – запалили вогонь на поворотному колі депо, внаслідок чого були пошкоджені кілька ворожих потягів і саме поворотне коло.

Існує багато прикладів боротьби підпільників проти гітлерівців, коли влаштовувалися сміливі диверсійні заходи.

У Нікополі також діяло і націоналістичне підпілля. Його заснували українські інтегральні націоналісти, які поставили собі мету, скориставшись війною, поширити свій вплив по всій Україні.

30 червня 1941 року українські націоналісти у Львові спробували відродити Українську Державу. Початок діяльності націоналістів в нашому краї пов’язаний з прибуттям до Нікополя восени 1941 року представників похідної групи ОУН на чолі з У. Тимченко. Вони брали участь у створенні місцевого управління особисто і залучали до нього місцевих жителів. Осередок ОУН розгорнув роботу з пропаганди ідеї відродження самостійної Української держави, створив легальну організацію «Просвіта», через яку вів виховну роботу з дітьми та підлітками, запобігаючи їхньому онімечуванню. Спочатку німці не чіпали активістів ОУН, оскільки в перші дні війни її керівництво заявило про намір організувати боротьбу з комуністичною диктатурою. Проте, отримавши дані, що українські націоналісти в підпільній пропагандистській роботі закликають населення до антифашистської боротьби, гітлерівці заборонили «Просвіту» й почали переслідувати оунівців. У. Тімченко була заарештована і вислана до Німеччини. Але нелегальна діяльність ОУН тривала: створювалися підпільні осередки в Нікополі, Марганці, селах Нікопольського і Томаківського районів, розповсюджувалися антифашистські листівки, роз’яснювалися завдання національного руху. Одним із винних провідників ОУН – бандерівців у Нікополі був Ф.І. Вовк – «Тиміш», який працював до війни директором школи № 9, а під час окупації – головним агрономом району і мав широкі зв’язки з місцевим населенням. У Нікопольській окружній організації ОУН була на той час до 100 чоловік.

Восени 1943 року німецька поліція розгромила її головну конспіративну квартиру в Нікополі по вул. Шевченка, 73. Але регіональному керівнику «Тимошу» разом з іншими підпільниками вдалось втекти. Частина членів ОУН за наказом керівництва виїхало на захід, ті ж учасники підпілля, які залишилися на Нікопольщині, у 1944 – 1945 роках були викриті і репресовані органами НКВС.

Для посилення організації антифашистського опору на території Нікополь–Мараганецького басейну, в червні 1942 року в районі с. Шолохового таємно було скинуто з літака зв’язкових ЦК КП(б)У Ф. Наумова і Н.Т. Гурову. Їм вдалося закріпитись у с. Червоногригорівці і створити підпільну антифашистську групу. Її учасниками стали: М.І. Колондьонок, М.І. Писаревич, А.Д. Писаревич, Ю.М. Писаревич, В.Я. Стегнієнко. Підпільники вели агітаційну роботу, сприяли втечам радянських військовополонених, яких потім переправляли у Марганецький партизанський загін, здійснювали саботаж заходів окупаційної адміністрації.

Виступ 4

До осені 1943 року радянські війська визволили Донбас, майже всю Лівобережну Україну. Восени 1943 року війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р.Я.Малиновського розпочали активні бойові дії з форсування Дніпра та розгрому німецьких військ на території правобережної частини Дніпропетровської області. 25 жовтня 1943 року ворог залишив Дніпропетровськ. Бої точилися на Криворізькому та Нікопольському напрямках. Головною силою, що вела бойові дії з розгрому Нікопольського угрупування німців у листопаді 1943 року була 8-ма гвардійська армія генерала-полковника В.І. Чуйкова за підтримки частин 17-ї повітряної армії генерала-лейтенанта В.О. Судця. Німецькі генерали пропонували Гітлеру відвести війська з-під Нікополя внаслідок невигідної стратегічної позиції, але це було ним відхилено, оскільки він розраховував якнайдовше зберегти за собою родовище Криворізького залізорудного та Нікопольського марганцевого басейнів для промисловості Німеччини та через зовнішньополітичні причини.

В листопаді 1943 року на південь від Нікополя на лівому березі Дніпра утворився плацдарм німецьких військ проти військ 4-го Українського фронту. Відхід німців від Марганця і Нікополя означав ліквідаціюНікопольського плацдарму, разом з тим і кінець надіям на де блокаду Кримського угрупування німецько-румунських військ та остаточного падіння авторитета Гітлера в Румунії та Болгарії.

У спогадах генерала Вальтера Варлимонта є такий епізод: «27 грудня 1943 року у ставці Гітлера.»Прочитайте ось тут, Йодль», — сказав фюрер, простягаючи телеграму Манштейна, з якої стало зрозумілим, що Нікополь та Кривий Ріг будуть втрачені. Для підсилення військ на Нікопольському плацдармі з групи армій «Північ» було перекинуто 12 дивізій. Щоб підняти бойовий дух солдатів та офіцерів, Гітлер встановив для захисників Нікопольського плацдарму подвійну оплату та додаткові відпустки. В свою чергу командування Червоної Армії зосередило на Нікопольському плацдармі десятки дивізій.

5 грудня 1943 року після важких кровопролитних боїв частини 4-го гвардійського стрілецького корпусу під командуванням генерал-лейтенанта В.О. Глазунова вступили на територію сучасного Нікопольського району і звільнили с. Мендєлєєвку. На шляху наступаючих став опорний пункт німецької оборони – висота 167,3 або так звана Нечаєва Могила. Атаки 57-ї гвардійської стрілецької дивізії на цей 17-ти метровий скіфський курган захлинулися кров’ю. Наступний штурм Нечаєвої Могили розпочав 19 грудня 1943 року 4-й гвардійський стрілецький корпус. Протягом кількох днів йшли жорстокі кровопролитні бої за цю висоту, під час яких були вбиті, поранені і пропали безвісти кілька тисяч бійців та командирів Червоної Армії. Проте добитися рішучого успіху радянським військам не вдалося: Нечаєва Могила залишалася за противником.

Внаслідок цих боїв німецьке командування 29 грудня 1943 року відвело частину своїх військ з правобережної частини м. Запоріжжя і закріпилося на рубежі Томаківка – Біленьке. Війська 8-ї гвардійської армії швидко просунулися вперед. На првий берег Дніпра почали переправлятися частини 6-ї армії генерал-лейтенанта І.Т. Шльоміна. Сталін наказав посилити наступ і добитися 8-й гвардійській армії успіху на Апостоловському напрямку. Але німецькі війська чинили тут запеклий опір і тому бої 29 та 31 грудня 1943 року не привели до значних наслідків, хоча після багатоденних боїв радянські війська зайняли с. Островку. 3 січня 1944 року Сталін наказує командуванню 3-го та 4-го Українських Фронтів провести підготовку до нового наступу на 10-12 січня 1944 року. У призначені дні український степ здригнувся від важких артилерійських та мінометних залпів. Під прикриттям вогневого валу в атаку пішли дивізії 8-ї гвардійської армії та 46-ї армії в районі с. Новомиколаївки (в 6-ти км на північ від села Лошкарівки). А проти Нікопольського плацдарму німців – 28-а, 5-а ударна, 3-я гвардійська армії 4-го Українського Фронту. Кровопролитні бої йшли кілька днів. Радянські війська зуміли лише вклинитися в оборону німців на 6-7 км, але прорвати її не змогли. Відсутність необхідної кількості танків не давала розвинути перші успіхи. Тому 17 січня 1944 року наступ радянських військ припинився. 3-й та 4-й Українські Фронти почали підготовку до нового наступу: війська поповнилися живою силою, бойовою технікою, боєприпасами. Під Новомиколаївку був перекинутий з лівобережжя 4-й гвардійський механізований корпус. На той час лінія фронту 8-ї гвардійської армії, у складі якої були 9 стрілецьких дивізій, 1 танкова бригада, 2 танкові полки, 3 артилерійські дивізії, 1 противотанкова бригада, 13 окремих артилерійських та мінометних полків, проходила по рубежу с. Ново-Ковно – с. Межуєвка – с. Головкове – с. Іванівка – с. Дружба; 6-ї армії у складі якої було 4 стрілецькі дивізії, 7 артилерійських та мінометних полків, по рубежу с. Дружба – с. Охотниче – Нечаєва Могила – с. Миролюбівка – с. Сергіївка – с. Виводово – с. Біленьке. Проти них оборонялися частини 6-ти німецьких дивізій 17-го та 30-го армійських корпусів. На південь від Нікополя проти 3-ї гвардійської армії, що мала 10 стрілецьких дивізій, гвардійську мотострілецьку бригаду, танковий полк, 3 артилерійські дивізії, 12 окремих артилерійських та мінометних полків оборонявся 4-й німецький армійський корпус у складі 4-х піхотних дивізій.

30 січня 1944 року дивізії 8-ї гвардійської армії розпочали розвідку боєм. Це дало можливість радянським військам виявити вогневу оборону противника в напрямку головного удару. Вранці 31. 01. Після 50-ти хвилинної артилерійської підготовки в рішучий наступ перейшли частини 24-го та 4-го гвардійських стрілецьких корпусів. Успішними виявилися дії підрозділів 47-ї гвардійської стрілецької дивізії та 57-ї гвардійської стрілецької дивізії, які оволоділи опорним пунктом в с. Сорочиному. Після жорстокого нічного бою полки 57-ї гв. стрілецької дивізії у взаємодії з бійцями 88-ї гв. стрілецької дивізії (генерал-майор Б.М. Панов) оволоділи с. Лошкарівкою. Зустрівши запеклий опір противника під хутором Звєзда, командування 47-ї гв. стрілецької дивізії відмовилося від фронтальних атак. Обхідним маневром гвардійці напівоточили позиції ворога. Рішучою атакою цей населений пункт був звільнений.

Наслідком першого дня наступу 8-ї гв. армії було її вклинення у ворожу оборону вглиб до 4 км. Вранці 1 лютого 1944 року після 15-ти хвилинної артпідготовки наступ радянських військ відновився з новою силою. В бій були введені додаткові резерви. Особливо запекло ворог оборонявся біля с. Приют. Кілька фронтальних атак успіху не мали. Село переходило із рук в руки. Тоді новий командир 74-ї гв. стрілецької дивізії полковник Д.Є. Баканов прийняв рішення відбити опорний пункт противника. Користуючись балками, батальйони почали обходити позиції ворога, незважаючи на його сильний артилерійський та мінометний обстріли. О 7-й годині ранку почалася загальна атака. Гвардійці увірвалися в село і після рукопашної сутички опір німців був зламаний. Частини 27-ї гв. стрілецької дивізії з боєм зайняли с. Красноє; а 35-та гв. стрілецька дивізія – хутір Петровський, де було знищено до 100 німецьких солдатів і офіцерів. До кінця дня війська 8-ї гвардійської армії зайняли з боєм ще кілька населених пунктів, у т.ч. дуже важливу в системі оборони противника залізничну станцію Павлопілля і розширили прорив до 14 км вглиб. Частини німецької 16-ї моторизованої, 123-ї та 46-ї піхотних дивізій понесли тяжкі втрати і були деморалізовані.

Щоб закріпити успіх, командування 3-го Українського фронту ввело в бій 4-й гв. механізований корпус генерала Т.О. Танасчишина, що мав 120 танків і самохідних гармат. Маючи броньовану підтримку, дивізії 8-ї гв. армії наступного дня оволоділи 22 населеними пунктами, серед яких с. Марин-Дар, хутір Семенівський, с. Христофорівка, с. Петрівка, хутори Зелений та Головко, с. Войково, селище Будьонівське. Ці наступальні дії відбувалися у важких умовах раннього потепління і бездоріжжя. Танки 36-ї гв. танкової бригади під командуванням майора Івлева з десантом піхоти увірвалися в с. Миронівку і до кінця дня досягли північної околиці с. Шолохового та с. Кам’янки.

З виходом радянських військ до цих населених пунктів німецькі війська під Нікополем та Марганцем потрапили під загрозу повного оточення. Гітлер був змушений віддати наказ зруйнувати райони видобутку марганцю, вивезти всіх спеціалістів, а командуванню 6-ї німецької польової армії зайняти військами рубежі по р. Кам’янці та р. Солоній. Безперечно, успішні дії військ 8-ї гв. армії та 4-го гв. механізованого корпусу 2 лютого 1944 року стали вирішальними у боях за Нікополь і Нікопольський район.

На інших ділянках фронту також точилися жорстокі бої. Протягом 30 січня – 2 лютого 1944 року частини радянської 6-ї армії вели наступ у районі сіл Красендорф – Сергіївка. Ворог неодноразово переходив у контратаки піхоти за підтримки танків і стримував просування радянських військ. Активно вели наступ на Нікопольському плацдармі війська28-ї, 5-ї ударної, 3-ї гв. армії 4-го Українського фронту. В деяких місцях майже 120-ти км фронту вони вклинилися в оборону німецької оперативної групи «Шернер». Командування 8-ї гв. армії, отримавши повідомлення розвідки, що ворог відступає в західному та південно-західному напрямках, почало нарощувати силу ударів на південь, щоб досягнути Дніпра та оточити і знищити Нікопольське угрупування противника. 3 лютого 1944 року бій вели вже всі дев’ять стрілецьких дивізій армії та її артилерії. З великими труднощами 57-а гв. стрілецька дивізія вибила гітлерівців із с. Олександрівки та селища Рудничого, 4-й гв. механізований корпус намагався пробитися вздовж залізничної колії Олександрівка – Чортомлик на Нікополь. Протягом ночі наступного дня, долаючи опір противника та вогонь його важкої артилерії, радянські солдати увірвалися в с. Перевізькі Хутори, з боєм зайняли Богданівку, Ольгоіванівку, хутір Хмельницький та інші населені пункти. Жорстокі бої продовжувалися в районі сіл Олександропіль, Криничувате, селища Дружба і Нечаєвої Могили. Проте ворог тут почав відступати. Прикриваючись шаленим артилерійським вогнем, частини 125-ї та 294-ї німецьких піхотних дивізій відходили на Марганець. Набагато складнішим було становище у смузі наступу 4-го гв. стрілецького корпусу. Противник, перекидаючи свої частини з Нікопольського плацдарму через Нікополь, вводив у бій все нові сили. Контратаки німецької піхоти за підтримки танків йшли одна за одною в районі Перевізьких Хуторів та ст. Чортомлик. Долаючи опір противника, частини радянських військ зайняли села Олександрівку, Мар’їне, Катериномихайлівку. Переслідуючи відступаючого противника, частини 6-ї армії генерала Шльоміна, повільно рухалися вперед. 60-та стрілецька дивізія зайняла села Охотниче, Томаківське, Лебедине, Могилу Нечаєву, Миролюбівку, Пахар, хутір Орлов. Розвиваючи наступ, бійці 203-ї стрілецької дивізії з боєм зайняли с. Борисівку, де захопили у полон 50 гітлерівців та 15 автомашин. Полки 203-ї та 333-ї стрілецьких дивізій розгорнули бої за м. Марганець. Сильні бої відбулися за с. Миколаївку та хутори Максимові, поки на їхній території не були знищені повністю ар’єргарди противника. 6 лютого 1944 року накал боїв не вщухав. Ось про що свідчать оперативні документи штабу 8-ї гв. армії: «57-я гв. стрелковая дивизия, встретив ожесточенное сопротивление противника и отбив (с 6.00 до 16.30) одиннадцать контратак противника из направления хутора Перевизские и ст.. Чертомлык, силой от роты до батальйона пехоты и пять танков каждая, успеха не имела». «39-я гв.с. д. (с 9.00 до 14.30) отбила четыре контратаки противника и овладела с. Шевченково и хутором Покровским». «79-я с. д. встретила сильное сопртивление противника и овладела хутором Новоселовка».

Цього дня, внаслідок успішних боїв, що часом переходили в рукопашні сутички, полки 203-ї та 333-ї стрілецьких дивізій вибили німців із м. Марганця. В боях за м. Марганець було знищено 591 німецьких солдат і офіцерів, 5 гармат, 15 кулеметів, 14 автомашин, 1 тягач, 78 гвинтівок, 5 мотоциклів, взято в полон 28 полонених, захоплено у ворога 15 гармат, 10 кулеметів, 75 автомашин, 4 тягача, 2 склади з майном. Повільно просуваючись під вогнем противника, частини 60-ї гв. стрілецької дивізії зайняли села Ново-Українку, Ново-Іванівку, Високе. Під тиском військ 4-го Українського фронту німецькі війська залишили плацдарм на Лівобережжі. 7 лютого 1944 року останні піхотні і танкові частини німців переправилися до Нікополя і підірвали мости через Дніпро. Командувач 3-ї гв. армії генерал Д. Лелюшенко віддав наказ командирам дивізій якнайшвидше підготуватися бійцям до форсування Дніпра та висадки у Нікополі та селах Капулівці і Покровському. Того ж дня війська 244-ї стрілецької дивізії генерала Афанасьєва вибили ворога із с. Дмитрівки, а поки 203-ї та 333-ї стрілецьких дивізій зайняли Червоногригорівку, роз’їзд Пиролюзит і підійшли до північної околиці Нікополя і с. Новопавлівки. Тут противник на кілька годин сильним вогнем зупинив атаки радянських частин. О 23.00 7 лютого раптовою атакою бійці 203-ї та 333-ї стрілецьких дивізій оволоділи ст.. Нікополь. Після цього передові загони радянських військ зав’язали бої з відступаючими гітлерівцями і вийшли на 2.30 8 лютого 1944 року на південну околицю міста. Назустріч їм просувалися через Дніпро і плавні підрозділи 5-ї гв. мотострілецької бригади, 266-ї стрілецької дивізії, які висадилися в Нікополі і захопили плацдарм для головних сил. У цьому їм допомагали місцеві жителі, які на човнах переправляли солдатів та їхнє озброєння. У нічному бої в Нікополі зіткнулися бойові порядки 6-ї армії 3-го Українського фронту та 3-ї гв. армії 4-го Українського фронту. Під ранок бої вже точилися на західній околиці міста, де відступаючі гітлерівці намагалися стримувати просування радянських військ. За свідченням військових архівів в боях за Нікополь було знищено 1182 німецьких солдат та офіцерів, захоплено в полон 148 чоловік і 1175 автомашин.

У той же день значного успіху добилася 39-а гв. стрілецька дивізія, яка зайняла районний центр с. Чкалове. Але в районі Перевізьких Хуторів 74-а, 47-а та 35-а гв. стр. Дивізії продовжували вести кровопролитні бої. Певний перелом намітився 9 лютого, коли частини 8-ї гв. армії з боєм зайняли с. Кисличувате, Січове, колонію Катеринівку. Ворог відступав, залишаючи всю свою авто техніку та гармати.

Через Дніпровські плавні до старовинних козацьких сіл Покровського та Капулівки пробивалися бійці 243-ї стр. Дивізії. За допомогою місцевого населення ворог був вибитий із цих населених пунктів.

З ранку 10 лютого 1944 року відновилися бої за Перевізькі Хутори і ст. Чортомлик. Фронтальні атаки військ 6-ї армії вогнем противника були відбиті і успіху не мали. Просування військ 8-ї гв. армії німці відбивали контратаками своїх батальйонів. Населені пункти переходили з рук в руки. Лише 11 лютого війська 4-го гв. корпусу зломили опір ворога до 9 години ранку і зайняли з боєм Перевізькі Хутори, с. Перевізьку Балку та ст. Чортомлик. Німецькі підрозділи відійшли на лівий берег Базавлука, де підготували собі заздалегідь оборонний рубіж. Війна повільно відкочувалася на захід.

Виступ 5

Втрати радянських бійців, які загинули в боях за вигнання нацистських окупантів з Нікопольщини в 1943-1944 роках і поховані в братських могилах:

Менделєєвка 118 осіб

Острівка 450 осіб

Лошкарівка 159

Павлопілля 288

Головкове 54

Криничувате 181

Лебедине (Нечаєва Могила) більше 2000

Високе 39

Красіне 108

Веселе (Орлова Могила) 1673

Лукіївка 34

Кірове 104

Новоіванівка 118

Новософіївка 41

Шевченкове 76

Таврійське 162

Дмитрівка 19

Борисівка 235

Чкалове 70

Хмельницьке 66

Миронівка 14

Шолохове 134

Катеринівка 147

Менжинське 10

Червоногригорівка 507

Олексіївка 70

Капулівка 101

Відгриміли бої на Нікопольській землі. Мирні жителі вийшли на поля, щоб поховати загиблих воїнів. Із спогадів О.К. Чередниченко, бригадира 1-ї бригади поховання: «…бригада поховання складалася із дівчат 16-18 років і чоловіків похилого віку. Мені тоді був 21 рік. Коли ми прийшли до Нечаєвої Могили, то побачили, що підступи до неї густо вкриті тілами наших бійців. Було там і кілька загиблих медсестер. Тіло одного із бійців лежало біля амбразури дзота. Стояло 23 розбитих радянських танка. Загиблих бійців ховали в окопах, траншеях, бліндажах. Майже всі бійці були з документами, тобто з червоноармійськими книжечками. З медальйонами було дуже мало. Книжки ми забирали, але лише в тих, хто лежав на поверхні. У тих, хто був напівзасипаний, або лежав на дні окопу, ми їх не брали, а просто засипали тіла землею. У деяких бійців у документах були записки з проханням до тих, хто знайде їх після загибелі, відіслати документи рідним за вказаною адресою і написати, де загинув. З нами працювали п’ять армійських саперів, які розміновували нам шлях. Моя бригада зібрала 748 червоноармійських книжок. Ми працювали майже два місяці. На похованні було дві бригади. Скільки зібрала друга бригада, я не знаю. Червоноармійські книжечки здали у військово-обліковий стіл сільської ради. Останні свої жертви Нечаєва Могила забрала 22 серпня 1944 року, коли при розмінуванні біля її підніжжя загинули сержант Спиридонов, рядовий Амосов, Майя Романовська, Федір Бойко, Василь Москаленко».

Можна стверджувати, що поле перед Нечаєвою Могилою – величезна братська могила. Архіви Нікопольського військкомату за 1944-1946 років не збереглися. Якщо враховувати, що загиблих ховали прямо на полях, то можна стверджувати, що втрати радянських військ значно більші, ніж та кількість, що похована в братських могилах.

Інформаційний список

«Герої Радянського Союзу та Повні кавалери ордена Слави – уродженці м. Нікополя та Нікопольського району і такі, що на їх території проживали, працювали і навчались у довоєнні та післявоєнні роки»

І. Двічі Герой Радянського Союзу

1. Таран Павло Андрійович.

ІІ. Герої Радянського Союзу

1. Бабак Іван Ілліч.

2. Баранов Микола Васильович

3. Бриль Микола Харлампійович

4. Борзенько Сергій Олександрович

5. Гончар Іван Олексійович

6. Гудзь Порфирій Мартинович

7. Доліна Марія Іванівна

8. Карамушко Петро Григорович

9. Киселенко Петро Євдокимович

10. Концевой Зіновій Абрамович

11. Малка Іван Трохимович

12. Матюк Арсеній Васильович

13. Маханьов Максим Гнатович

14. Мелешко Олег Іванович

15. Муравйов Михайло Васильович

16. Носаль Євдокія Іванівна

17. Путько Микола Савович

18. Піддубний Микола Іванович

19. Рижий Леонід Кирилович

20. Усов Віктор Михайлович

21. Чалий Микола Полікарпович

22. Шульгін Олександр Іванович

23. Яловий Іван Павлович

ІІІ. Повні кавалери ордена Слави

1. Бумагін Федір Олександрович

2. Казимир Іван Максимович

3. Каїрський Микола Миколайович

4. Насєкін Федір Федорович

5. Щуренко Роман Іванович

ІІІ. Підведення підсумків уроку, оцінювання роботи учнів.

ІV. Домашнє завдання: підготуватися до повторювально-узагальнювального уроку по темі «Україна під час Другої світової війни».

Література

1. История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область. К.: Главная редакция украинской советской энциклопедии, 1977г. — 522-523 с.

2. Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945 г.г.). Сборник документов и материалов. Днепропетровск: Днепропетровское книжное издательство, 1962 г. – 362 с.

3. Книга пам’яті України. Дніпропетровська область. Дніпропетровськ: Січ, 1995р. – 360-361 с.

4. В.И. Чуйков «В боях за Украину». Киев 1972 г. – 132-137 с.

5. Н.В. Иванова «До последней капли крови…» Москва 1984 г. – 68 с.

6. Василь Субботін « Як кінчаються війни». Київ 1968 р. – 17 с.